Правоохоронна система України: стан, проблеми, перспективи реформування

2013р.став початком унікального періоду в історії незалежної України. Перемога Євромайдану, яка, здавалося, стала успішним завершенням Революції гідності, насправді була лише першим кроком на довгому шляху революційної трансформації всіх сфер життєдіяльності українського суспільства та держави.

В амбітних планах реформ, започаткованих українською владою, питання безпеки посідають пріоритетні позиції: “Вектор безпеки – це наша впевненість у завтрашньому дні. У тому, що він буде мирним та щасливим. Це впевненість у справедливості. У тому, що жоден злочин не залишається непокараним. У тому, що жодна людина не може бути несправедливо засудженою. У тому, що безпека інвестицій та власності є гарантованою”.

Гарантування необхідного рівня внутрішньої безпеки, насамперед людини і громадянина, великою мірою залежить від спроможності правоохоронних органів виконувати функції, що покладаються на них національним законодавством, їх здатністю служити суспільству, а не владі чи власним корисним інтересам.

У системі функцій, делегованих державою правоохоронним органам, особливе місце посідає поліцейська функція – з огляду на те, що міліція є не лише найбільш чисельною структурою, але й перебуває “на передньому краї”, де громадянин може отримати захист, або ж зазнати репресій з боку держави.

Саме тому реформі міліції надається значна увага з боку української влади, суспільства, зарубіжних партнерів України. Переважна більшість співробітників міліції також визнають життєву необхідність радикальних змін, оскільки їх не влаштовують умови роботи, рівень соціального захисту, негативні оцінки їх діяльності з боку суспільства.

Аналізуючи перебіг нинішніх реформ, можна зробити висновок, що за наявності в ньому багатьох екстраординарних особливостей, значних позитивних відмінностей, спостерігається водночас чимало рис, властивих попереднім невдалим спробам. Поміж найголовніших причин, що заважали реалізації загалом позитивних декларацій і концептуальних документів, слід виокремити брак політичної волі, переслідування політичних і приватних цілей, що не мали нічого спільного ні з національними інтересами, ні з міжнародними стандартами.

Урахування власних помилок є не менш важливою запорукою успіху, ніж вивчення різноманітного зарубіжного досвіду. Відсутність координації реформ з єдиного центру – за формальної наявності відповідної структури, неефективне використання ресурсів – в умовах суворих обмежень, намагання підмінити реальну трансформацію косметичними змінами (реструктуризація, кадрові перестановки, зміна назв тощо) – все це вже неодноразово спостерігалося раніше. Брак політичної волі найчастіше згадується експертами і громадськими активістами в пошуку відповідей на питання, чому реформи просуваються надто повільно та чому результати, про які заявляють політики, залишаються малопомітними для громадян. Упевненості суспільству й тим, хто підлягає реформуванню, в успіху реформ може додати демонстрація владою щирої та, найголовніше, підкріпленої практичними кроками зацікавленості в розбудові європейської моделі поліцейської служби. Активна участь громадських активістів, неурядових організацій та міжнародних партнерів у процесах реформування є важливим, але допоміжним фактором. Потужна міжнародна підтримка має обмежений у часі та ресурсах характер, а рівень цих обмежень безпосередньо залежить від демонстрації практичних результатів.

Аналітична доповідь має за мету зробити посильний інтелектуальний внесок у загальну важливу справу розбудови в Україні правоохоронних органів, ефективність роботи яких вимірюватиметься не статистичними показниками чи думкою керівництва держави, а рівнем задоволення суспільства якістю відповідних послуг, відчуттям громадянами безпеки і справедливості, рівнем їх довіри та поваги до своїх захисників.

З повним текстом можна ознайомитися тут.